ТВОРЧИЙ ПОРТРЕТ СЕРГІЯ ЖАДАНА

“Цитатник”, 1995

Коли читач широ захоплений віршами якогось поета, — це може штовхнути його на необачні вчинки: він прагнутиме дізнатись якомога більше про свого улюбленця. І справді, чому не збагатитися думками розумних і компетентних людей про творчість поета з Харкова Сергія Жадана, слово котрого пролунало в українській поезії 90-х років не по-юнацьки зріло та впевнено? Але саме в текстах критиків “людина зі сторони” може віднайти таке, що змусить її знов і знов від подиву, ба, переляку! —перечитувати улюблені вірші, вбачаючи вельми суттєві розхождення між власним сприйняттям тексту і тим образом автора, котрий склався в есеїстиці волхвів від літературного процессу.

Саме в цьому становищі опинилась я, коли зіткнулась з очевидно директивними намірами втиснути творчість самої молодої генерації українських поетів в надзвичайно жорстку сітку координат. Причому, ці координати мають відверто оцінювальний характер. А це, як відомо із сумних прикладів минулого, може найтрагічнішим чином впливати на творчу долю поета. По тому ЩО (образно-тематичний план текстів) і ЯК (над- і паратекстові компоненти, що доповнюють “образ” автора та створюють йому контекст) представлено у різних виданнях — книгах, збірках і альманахах,— мимоволі бентежить незбігання трьох іпостасей молодого поета: його реальних “ТВОРЕНЬ” (себто віршів) із “ПОСЛАННЯМИ”, котрі про Сергія Жадана пишуть деякі критики, та “ДІЯННЯМИ” — іміджем, що його в культурній ситуації України 90-х років поет вибудовує сам.

От і починаєш мимоволі розмірковувати: а що, власне, чинять щодо автора — прозаїка, поета, драматурга — ті, хто про нього пишуть? Для чого вони це роблять, якщо найгучніший критико-есеїстичний гамір здіймають ще вчора колеги по перу — ті ж самі поети та прозаїки, голос котрих раптом набув адміністративно-керівних обертонів? Адже не можна не помітити, що в звичному сенсі інституції в Україні літературна критика відсутня. “Стара”, котра пильнувала за дотриманням більшовицьких ідеологіческих цінностей, закономірно розчинилася в історичних реформах. Пагінці ж нової критичної думки, що ледь-ледь пробиваються на сторінках літературної періодики, альманахів, у вигляді передмов до поетичних збірок, інше — вони щось не дуже-таки схожі за своїми настановами на звичні традиційні норми літературно-критичної рефлексії, коли вона конденсується у вигляді естетичної оцінки художнього явища. Який для читацької аудиторії сенс в ознайомленні з авторитетною точкою зору літературного критика, що “ніби” (ой, вже мені ця кантівська передумова фіктивності!..) пише про творчість сучасного автора?

СЕРГІЙ ЖАДАН: ПОСЛАННЯ

Тут “від себе” мені взагалі робити нічого не слід. Тому чесно — у вигляді ланцюжка цитат — приведу найпоказовіші висловлювання українських критиків на сторінках періодики чи в преамбулах-післямовах до книжок Сергія Жадана — вагомі, авторитетні і у вигляді нагальних настанов читачам. Курсивом виділяю те, что характеризує його творчість як визначне, яскраве явище у вітчизняній поезії останніх років.

“До такої поезії Україна не звикла. ... Сергій належить до наймолодшого покоління літераторів, які втомились від прикрашеної, перебреханої, напарфумленої дїйсності і відображають реальність такою, якою вона є” (Андрій Кокотюха). “Поетичний простір С. Жадана значною мірою орієнтований на сучасність і світовідчуття свого покоління, яке, на відміну від шістдесятників, вийшло за межу суто національної проблематики. ... Гра як форма самовияву... Важливо, що його поетичний дебют був зумовлений ролевою настановою. Мовчазний і самозаглиблений (таке враження, що він ніби весь час ховається в себе, бо на поверхності життя нібито мерзне), він захищається саморобними іміджами, в якісь хтось може закохуватися, хтось — сміятися з їх аматорської незграбності, інші — відчувати завдяки їм свою значущість и вищість у світі. (SIC! — остання теза свідчить про те, що не одна я відчула сморід гнилизни у Датському королівстві) ... Тема духовної і філософської межовості України в ліриці С. Жадана знаходить вияв у протиставленні бажання активності, сили і безрезультативності, браку ефекту спільної дії. ... У світобаченні поета історія, яка позбавлена конструктивноі сили, посилює в собі інстинкт смерті. ... Місто — відначальний стимул агресії і руйнацїіі, зради і прокльону. ... Молодий поет начебто пропускає крізь себе всю метафізику світового зла, щоб витягнути з-під неї незмінні духовні вартості” (Ольга Різниченко). ... “Естетика дев’яностиків зачиналась у Харкові, у літгурті “Червона Фіра”. Як і всі зачинателі, лідер Сергій Жадан ще ніс в собі соціальний відгомін вісімдесятників. ... Говорячи про традиційний напрям у поезїї дев’яностих ... Сергій Жадан вже класик свого покоління. Поетика Жадана традиційна, наскільки традиційною може бути сучасна класика. Він бере не оригінальністю версифікаціі, а неповторною тональністю, яка просто сказане робить класично сказаним. І дуже шкода, що свої останні речі Сергій Жадан лаштує під Бродського. ... Іронічний напрям в поезїї дев,яностиків відчутно ослаб” (Володимир Даниленко). ... Покоління дев’яностих ... вони вже не сміялися, вони плакали сльозами біблійних пророків. Зрештою, вони першими відкинули екстремальність існування як норму і стали фактично першими професійними літераторами.” (Євген Баран) ... “Триває формування зовсім нового сучасного стилю. ... В поезїї це, у першу чергу її предметність, а також наочне бажання оперувати конкретно відчутними категоріями, а не сновидчими ідеями. Себто, з’являється фактурність. ... Сучасна поезія стримить до аритмічності, складового збою” (Ігор Бондар-Терещенко).

Як ми бачимо, одну частину ПОСЛАННЯ про Сергія Жадана складають цілком конструктивні спостереження щодо проявів у його творчості особливостей покоління дев’яностих, про елементи естетики, стилістики, про сталі тематичні плани та эмоцийно-експресивний тон його віршів. Друга ж частина критичного поголосу — зовсім інша. Головна заслуга в з’явленні її на світ Божий належить Володимиру Єшкілєву, і це ПОСЛАННЯ розноситься зі сторінок Малої энциклопедії актуальної української літератури — проекта надзвичайно амбіційного і показового (з точки зору функцій, котрі намагається виконувати художня критика в сучасній літературній практиці).

Тут у розділі “Глоссарійний корпус” із системи непрямих посилань про Сергія Жадана можна взнати дещо, ледь не діаметрально протилежне за характером інформації. “Дев’ядесятників” об’єднує як ностальгійна спроба реставрації невідбутого українського модерну 20-х років, так і рефлексія на постмодерністську ситуацію у сучасній світовій літературі.” Пан Єшкілєв, прагнучи досягти об’єктивності, котра мусить бути притамана енциклопедичному жанрові, напевне, забув, що дехто із сучасних гуманітарно освічених читачів уже міг оволодіти навичкою — інколи майже на рівні автоматизму — слідкувати за так званою “емоційно-оціночною атрибуцією макро- і мікроелементів тексту”. Так чи інакше, авторам генерації дев’яностих в провину ставиться не тільки те, що вони, “знаходячись під впливом рок-субкультури” і геть запаморочені атавізмами “контркультурних тенденцій європейського мистецтва та мистецтвознавства 70-х років”, і при тому “неподолано освітньо провінціяльні”, все ж таки мають нахабство “опановувати формальні здобутки класичної епохи саме як форму-для-себе”. Що таке “секація текстових об’ємів”, властива пошукам цього художнього покоління, я, вибачте, не зрозуміла, бо в моєму літературознавчому глосарії немає навіть такого пояснювального — щодо наведеного пасажу — поняття, як “рваний текст”. І невже п. Єшкілєв не знав, що поняття “епатажності” в контексті отих самих “рефлексій на ПМ-ситуацію” (ситуацію постмодерна) сприймається як відверто негативна характеристика, ознака належності до художньо-люмпенських осередків?

Буде й мені паперова квітка,

змішана кров, таємна форсунка,

в довгому списку поважна примітка,

Тепер кожний сучасний автор, чиє прізвище викарбовано на сторінках “Плероми”, для усієї україністики, для усієї літературної Ойкумени, ба, для транс-національних інформаційно-культурних стратегій, виступає носієм певної кількості ознак. Вони — ніби тест на лояльність митця до культури. Саме вона — а не реальна творчість — створює в кінці тисячоліття нові імена авторів і нові їх генераціі у вертепі літературної практики сьогодення.

Здається, дехто вже почав розуміти, що діється...

Якби я не знала, яка безодня розділяє “ліричного героя” поезій Сергія Жадана і його самого в іпостасі “культурного героя” покоління 90-х років, — висновок був би однозначним: еnfant terrible сучасної української літератури. Рятуйся, хто може! Невже отой надзвичайно активний, енергійний молодик, мінливий, наче Протей, спроможеться у красному письменстві на щось видатне і художнє?

Сергій Жадан — підкреслено стильний, ексцентричний — навіть із фотознімків з викликом дивиться на нас, усією своєю істотою втілюючи справжній і заповзятий протест сучасній культурі. Залишається дивуватись інтуїціям цього юнака, не за віком прозірливого. Може бути, не просто один із представників молодіжної тусовки Харкова, а, передусім, Поет, у котрого душа, немов надчутливий радар, прийняв сигнали докорінних зрушень масової свідомості в напрямку дискредитації та деструкції традиційних для Заходу норм і цінностей. Протягом останньої третини ХХ століття в так званій “культурі”, котра була для усієї гуманістичної — в самому широкому сенсі — думки “святинею, твердинею, оплотом” духовності, відбулися мутації такого масштабу, що їх навіть страшно собі уявити. У цьому випадку, яку користь принесуть намагання українських митців якнашвидше від пострадянських неврозів переорієнтуватися на виключно європейські — омріяно ліберальні норми взаємин у художньому середовищі? Тут не місце скільки-небудь докладному обговоренню ціх процессів. Але протистояння у вітчизняному письменстві неомодерністських тенденцій, генетично пов’язаних із справжніми вершинами української літератури першої половини ХХ сторіччя, переможному драйву постмодерна (в остаточному підсумку, ідеологічній підвалині ціх перетворень) — симптоматично за найбільшим (і не тільки эстетичним) рахунком.

Та авторитетна публічна дискусія в наукових і художніх осередках з приводу означених — катастрофічніх змін в аксіології культури відсутня. Саме вона могла б започаткувати хоч яку-небудь протидію вакханалії численних “актуальних” дискурсів. І як завжди митець стає камертоном, що прагне задати чистий і вірний лад нестерпно фальшивому багатоголоссю сучасної культури. Зовні же його недоладні, інколи на позір безглузді спроби довести світу, а перш за все, собі, цілющу можливість гармонії, сенсу в житті і власне життя сприймаються іншими зовсім навпаки — як крок не в ногу. От і починають усі довкола гомоніти, що він якось не тах ходить.

Тож лицар скидає лати,

і лицарю перед Богом

глибоко ...

Його ридання гарячі,

він гнеться під часу плином,

і повзає навкарачки

Кигиче, Месію кличе,

сипле прокляття й погрози.

І сірим його обличчям

стікають брунатні сльози.

Те, що культура сьогодні, в першу чергу, ринок — це видно навіть неозброєним оком. І, як має бути на ринку, “попит породжує пропозицію”. Я розумію механізми взаємодії людини з культурою, і тому вважаю подібний виклик, мабуть, найпродуктивнішою позицією митця сьогодні. Причому, не тільки в Україні. Не дорікати ж Сергію Жадану за те, що він — розумний і прагне вижити, та ще плекає надію зберегти в собі поета!

Саме через це поет активно змінює іміджі, відповідно до ситуації виконує своєю поведінкою щоразу інші ролі, користується механізмами відвертої “само-розкрутки” — цинічними за своєю природою, навіть якщо їх із міркувань політкоректності називати технологіями public relation та promoution, зацікавлено ставиться до участі у всіляких бізнес-ритуалах (презентаціях, фестивалях, угрупованнях, так званих “творчих контактах”, тощо). Бізнес-ритуали, як відомо, для досягнення своєї мети в культурі — трансформації свідомості — повинні супруводжуватись хоча б мінімальними випиваннями та закушуваннями. І норми, що панують у молодіжно богемно-тусовочному середовищі — тут ні при чому: функція спільних “питій і трапез” виключно ритуальна, навіть якщо самі споживачі збудливих напоїв цього не усвідомлюють. Зате чудово усвідомлюють необхідність бізнес-ритуалів для згуртування роз’єднаної маси літераторів, що нарешті дірвалися до свободи слова, в єдине ціле, котрим легко керувати, організатори літературно-художніх заходів — арт-політики. Так стає зрозумілим прямий — і справжній — зміст виняткової за сміливістю відповіді Жадана однією фразою на питання упорядника антології “Іменник” Андрія Кокотюхи щодо специфіки сучасного літературного процессу: “Схильність до алкоголізму.” Тут немає молодечої бравади та наміру епатувати ні на гран, а тому коментарі, як кажуть, зайві.

Ми відкривались, творили шпарки.

смуток у душі, мов мед у соти.

Як ми трималися, Бога ради! —

попри усі божевільні гризоти,

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтинає, мов жорна,

Тактика публічної поведінки не в міру — для нових пильних ідеологів — спритного “дев’яностика” із Харкова однаково лякає і функціонера від “старої”, хуторянської літератури Украінїи періоду “совєтов”, і вкінець відмороженого після лоботомічного лікування дискурсами функціонера від постмодерну. Бо на шоу-ринку культури Жадан поводить себе так, ніби ладен вдовольнити попит на самознищення митця. Якби не його поетична творчість!.. Тому поетові готові закинути і “низову” пристрасть до середовища рокерів — за своєю природою демонстративно агрессивного, в якому він почувася, ніби риба у воді; і очевидний організаційний хист, котрий Сергій Жадан направляє на консолідацію в значній художній події всіх творчо спроможних та активних сих Харкова, наприклад — проведення Міжнародного художнього фестивалю “Апокаліпсис почнеться тут”. Своїми ДІЯННЯМИ він немов підказує іншим: зараз бути культурним діячем важить набагато більше, ніж бути поетом, хай і найталановитішим. А те, що митець може у кишені мстиво показувати заінтересованим персонам “зась!”, то це, врешті-решт, його особиста справа.

Набутий сумний досвід визначає моделі поведінки Сергія Жадана тепер вже серед тих, хто ставить дороговкази, ототожнюючи кліше “бути ближе до народу” з найновішими літературними модами. Не переймаючись — і, вважаю, так і треба в тих умовах! — поет виявляє свою присутність не тільки у точках-подіях, в котрих сучасний новоукраїнський художній істеблішмент потішає свої амбіції, але і в місцях масових екстатичних акцій молоді, яка — з зрозумілих причин — ще здатна на щирі і безпосередні прояви почуттів.

Тепер ти знаєш, де ростеш,

тим більше — з ким. Уважно стеж,

як неба згорнено сувій,

як простір біль тамує свій,

як насідає дикий степ

Швидше всього, адаптаційна система іміджів і моделей поведінки, що їх використовує Сергій Жадан для захисту свого творчого “Я” від регламенту епохи постмодерну, лягає важким тягарем на психіку ще молодої людини. Хто знає... Чи не про це писали Ж.Дельоз-Ф.Гваттарі, маючи на увазі роздвоєння особистості як шизотимічну норму нашого часу, як тотальну нетотожність особистості самій собі?

дбаючи спадок — залишки вір,

зжовкле письмо — цю данину свободі,

з тим, щоб колись, наче сік у траві,

вперше відчути на самому споді

горла той протяг — чорний, Господній,

з которого, власне, і родиться вірш.

Отож, спробуєм розглянути тематичний склад видрукованих збірок Сергія Жадана, свідомо антропоморфізуючи власне вірш як поетичний образ людини 90-х років. Яка вона за своїми хактерологічними прикметами? Які цінності сповідає? Які обрії її думок? Якою напругою почуттів переймається вона у світі, де змушена жити, де набуває досвіду, здебільшого сумного? Чи має той “культурний герой” молоді своє — неповторне обличчя, що не схоже виразом з іншими творчими генераціями в українскій поезії?

Перше, що впадає в око — це неможливість ототожнити ліричного героя віршів Сергія Жадана з агресивно-ексцентричним іміджем автора, створеним на поталу масовій культурі: немає анічогісінько спільного. У поезіях читач мусить вести діалог із совсім іншою людиною — дещо похмурим, загалом нездатним на іронію інтровертом, увесь час — тобто замолоду — рефлексуючим з приводу натиску обставин, в яких саме буття ліпить на свій кшталт особистість. Майже відсутні прикмети молодіжної субкультури. Alter ego поета, по світосприйманню, швидше, людина зріла, що вже доросла до відповідальності перед собою і суспільством за свої помисли та дії. Ліричний герой має навдивовижу загострене відчуття власної гідності, що надає його сумлінню болісної чутливості до облуди та несправедливості. Він — як свідчать тематичні плани віршів Жадана — займається трьома основними в його житті справами. Ліричний герой думає, міркує (аналізує, намагаючись знайти, якщо не загальнолюдський, то, хоча б, суспільно-політичний, сенс у таємничій, — з багатьма невідомими — та алогічній круговерті подій, вражень, вчинків, тощо). Він потерпає (фіксує, емоційно реагує на прикмети часу в побуті, суспільному та особистому житті). Він, також, візіює (уявляє собі неможливі в реальності події та речі, котрі у віршах набирають чинності глибоко психологічних образів). У три таких способи існує ліричний герой віршів Сергія Жадана. І кожен із них репрезентує активність, напруженість внутрішньго світу, притаману поколінню дев’яностих. Відповідно, весь доробок поета ділиться на три образно-емоційних площини, і кожен вірш так чи інше стосується котроїсь із них. Не можна також не помітити, що за десятиліття названі тематичні плани зазнали змін.

Бідує місто. Кинувши фрезу,

робітники на заводському ганку

лаштують косяки, бузять бузу,

розводять спирт, заводять варшав’янку

і, втерши соплі та скупу сльозу,

Брудні платформи, потяги і пиво,

І привокзальний збуджений майдан,

Де в електричках гамірним напливом

Де доокола на дахах похилих

Шумливо-гучно всілися граки —

Трибуною втамовують, як хмільно

Особисто я не вбачаю в віршах такого характеру нічого аж надто самобутнього, бо в першій половині 90-х років хіба що ледачі до безтями поети не вправлялись у постколоніальній іроніці. А от еволюція, яку пройшов Жадан у баченні та розумінні соціальних процесів, викликає справжнє зачудування глибиною та людяністю: вони віднайшлись у свідомості молодога поета, що зумів відкрити для себе і у собі історичну пам’ять. Вона проснулась тоді, коли людина-митець виявила сили і бажання бути своє-часним, знайти такі терези, що зрівноважують плин Хроносу в реальному світі і у свідомості поета. В такому випадку не буває зверхності точки зору, притаманній людям, котрі відчувають себе “попереду” життя — позиції пророків, фанатиків; не буває і хворобливо-меланхолійної закоханості у минуле, коли саме головне для людства і людини — “позаду”.

Тому якщо ставитись до цієї історії направду серйозно

а саме так сподіваюсь ти і хочеш до неї ставитись

почни саме звідти

встань зі своєї розкладачки

Я знаю коли саме починається ранок

у вікні висить архангел

і стукає на портативній трофейній друкні

у штольні часу відкладається нафта любові —

Тож прямуй — без натхнення, але й без упину,

Колись та й ввіпрешся, хочеш не хочеш, ти

В неба червону масивну стіну,

Але ще відчай шматками туману зім’ятими

в твої легені не проника,

І, хоч простір наповнено газом сірятини,

На відміну від атрактивного, впевненого в собі “культурного героя” покоління дев’яностих — себто реального молодика Сергія Жадана — у ліричного героя його віршів-потерпань зовсім інша хода, інший “драйв” життєвої енергетики. Мова тут йде про особливості ритмічної організації віршу. Всі поети знають, що індивідуальна манера версифікації з’являється зовсім не в перших спробах, в котрих автор засвоює канон (звісно, якщо він прагне стати майстром). І щоб там не говорили про рівноправність у сучасній творчості всіх систем віршування — метрики, силабіки, тоніки, силабо-тоніки та вільного віршу — в національних поетичних традиціях є свої пріоритети. Тому в українській поезіі сьогодення потрібна неабияка версифікаційна досвідченість автора, щоби через позасхемні відхилення від силабо-тонічних підвалин перейти до набагато розкутішого тонічного віршування. В іншому разі ритмічна сторона віршу буде сприйматись як неохайна, непрофесійна. Друга сторона справи полягає в тому, що майстер все життя працюе над створенням власного ритмічного строю. Насправді мало хто із великих поетів ХХ ст. з легкістю переходив із однієї системи віршування в іншу. Шукали якусь одну — свою, близьку, в якій далі розробляли спектр власних ритмічних прийомів.

Були дощі.

Потім їх не стало.

Відходили важко, немов помирать

Біла льоля.

На грудях дзвіночок.

А що треба ще для гарного хлопця?

Вдень лазив смітниками, а ввечері виходив

Кланятись рожевій маковині сонця.

Падає сніг. Засинає лоза.

Тонко ступивши на трави і ріки,

Бог роздивляється, яз зіслиза

в урвище степу обрис шуліки.

З Божого ока, зім’явши повіки —

Вранці, без розпізнавальних ознак,

з голих дерев оббиваючи іній,

падає янгол — літун-одинак,

рушить химерну довершеність ліній,

з чим і вмирає, лишивши, однак,

В рурі степу зникає травнева вода,

Й цвинтарі переповнено нічними химерами.

Все прямує, вперед і автобус згори,

Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,

Його внутрощі повняться спинами риб,

Шкіри бруд і кісток уповільнений скрип —

Всяка риба мов політичний режим

починає псуватися з голови

Поєднання у віршах-потерпаннях міфологічного, узагальнюючого бачення буття із його предметно-тілесною конкретикою дають змогу для попередніх висновків щодо естетичних орієнтацій творчості Сергія Жадана. Його поезія, звісно, не позбавлена вад. Але що конче не можна поетові закинути — так це філологічного неуцтва. Тому увагу читача у напружено психологічній ліриці не можуть не привернути підозріло сталі, щоб не сказати сильніше — відпрацьовані до жужелю в попередніх поетичних традиціях — мотиви. В образах “середнього” світу оті багаточисленні “дощі”, “сніги”, “ліхтарі”, “степи”, “весни”, “дороги” і т.п. неприховано виконують функцію кліше. Їх генеза очевидна — літературна традиція символізму. І Жадан не приховує внутрішньої вичерпаності лексичних прикмет цієї течії, яка в українській поезії чи не навічно отримала громадянство. У віршах-потерпаннях символи не можуть розкрити свою образотворчу енергію (немає метафізично-висхідного руху у напрямі “верхнього” світу), як то було в історичному символізмі. Тому саме “середній” світ — тобто реальне життя — приймає на себе одинаково катастрофічні для людської долі імперативи прозрінь-епіфаній “зверху” та містичні закликання до смерті “знизу”. Звісно, від такої напруги почнуться гротескно-трагічні корчі свідомості, котрі мистецтво в ХХ сторіччі звично “сублімувало” в естетиці експресіонізму. Не апокаліптична “чорнуха”, а саме гіпертрофований психологізм і відверта суб’єктивність образів у віршах-потерпаннях вирізняє творчість Сергія Жадана серед інших представників покоління дев’яностих. Асоціація, котра мимоволі виникла у мене ще під час першого читання збірок, показово красномовна: тут є схожість з ранніми віршами Готфріда Бенна. Та і в цілому, експресіонізм найяскравіше виявив свої можливості у модерністській традиції німецькомовних літератур.

Тому певний сумнів викликали спроби критиків віднайти джерела такоого кола образів в творчості Михайля Семенка, тематика деяких віршів котрого мала таки експресіоністичний “перегрів”. Але в цілому — то був митець авангардного пафосу, безмежно відданий ідеї оновлення поетичної мови та формальних засад вірша. І хоч як не почесно для будь-якого українського поета дізнатись про творчу спорідненість із спадщиною Семенка,— не можна не рахуватись із аксіоматичними ознаками авангардного письменства: якщо у вірші мова за функціями щодо змісту нормативно його констатує, а не конструює,— то автор (в нашому випадку Сергій Жадан) не має відношення до авангардної традиції.

Але це зовсім не означає, що такий автор не здатний на новаторство. Питання лише в тому, що поет прагне оновити. Найбільше звичний напрямок новаторства в поезії — формальні елементи вірша. Декому вдається відкрити ще не освоєні в практиці письма можливості мови — так з’являються індивідуальні поетики. Що стосується конкретно Сергія Жадана, то мені здається, основний напрям його пошуків — це концепція ліричного героя. В творчості поета вона виразно набуває нових рис у третій групі віршів-візій.

Для критика складність визначити першоджерело новацій у віршах-візіях полягає в тому, зміни у світобаченні поета не віддбувалися у хронологічному порядку. На позір вони стосуються лише якихось окремих проявів його свідомості. Їх внутрішню логіку започатковує мікро-цикл “Самогубці”; продожуюють — вірші “Будда сидів на високій могилі...”, “Генерал Юда”, “Bodywork”, мікро-цикл “Атеїзм” та ін., а завершує (на нинішньому етапі творчості) чи не справді класичний вірш “Святий Георгій”.

Перше, на що потрібно було віднайти в собі сміливість,— це вбити невротичну та кволу частину свого “Я”, котрій вже нічого було розтрачувати в стражданнях. Жадан в мікро-циклі “Самогубці” уважно спостерігає за обставинами смерті свого “ТИ” — смерті уявної і, водночас, в деталях жахно натуралістичної. Це — концентровано експресіоністична стилістика. В віршах-візіях вона може зберігатись, а може змінюватися на суворіше, навіть аскетичне письмо.

Біліла сіль, якою кропив

кров — предтечею Суду.

І люди похапливо падали в пил

Під ноги Великому Юді.

Так сталася мрія одвічна твоя,

Природна, як все, що сталось.

Та вже непомітно, як в нору змія,

В тіло вповзала старість...

Несли на цвинтар хуругви згризлі.

Плакали важко й нещадно.

І грався в дитячій порожніми гільзами

Опосередковані у віршах-візіях історіі богів як образи глибинної сутності людської особистості — це, на мій погляд, не тільки прояв антиміфологічної позиції поета. Це — справді нове — нехай і поетичне — бачення підвалин історії та психології. Жадан тепер поселяє свое “ТИ” у долі персонажів міфу, в першу чергу, християнського, що дає йому змогу уявляти їх людьми — живими, отож здатними втілити для читача їх скорботний, подеколи страхітний досвід. Вірші-візії — правдиві до болючого пекучого сорому за те, що кожен із нас не спромігся викинути із свідомості спокусу побачити себе — коханого — в сяйливих лаштунках Бога. І щоб не кортіло того, Сергій Жадан одягає небожителів в наше убоге дрантя. Тому Марія у святій помсті палитиме міста тих, хто не спромігся бути гідним високої жертви Сина (“Атеїзм”, №1); Будда, котрий відмовився від споглядання за метушнею людей — єдиної дії, що личить богам — мусить померти, поринувши в абсурд реальної історії (“Будда сидів на високій могилі”); Ісус із учнями з’явився на Великдень в світ православних і вжахнуся, бо літургія вже не здатна ще раз відтворити міф, і на цей раз “чаша його проминула” (“Bodywork”).

У всіх навколишніх паствах

правлять за нього молитву,

дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади,

неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту,

Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?

Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?

Тож давай, бий в барабан

міцними своїми руками! —

стиглий, як виноград,

І майже несила знести вдруге сальто міфоборчої візії, коли святий Георгій у відповідності до канону міфа таки перемагає змія. Сергій Жадан розуміє, що міф — це колос на глиняних ногах. Та навіть у візіях поет не може кривити проти правди: де панують міфотворчі енергії, там свідомість людей приречена на постійні перетворення чорного в біле і навпаки. Але це вже — про реальні трагедії сучасності, і кожен читач може інтерпретувати текст згідно зі своїми особистим досвідом та ідеологічними міркуваннями. Я хотіла б ще звернути увагу на нову інтонацію, звісно, пов’язану з образно-емоційним характером вірша: у весь голос мужньо звучать сурми пафосу і б’ють барабани героїки, яких ось вже двадцять років літератори цураються, соромляться. Хто з поетів покоління дев’яностих, не кажучи вже про їх попередників, наважиться на такий “компромат”, не звертаючи ніякої уваги на “табу” відкритого прояву почуттів в “актуальному” письменстві?

Вірші-візії з їх міфоборчою спрямованістю аж ніяк не можна віднести (якщо механічно не відділяти стилістику від образно-емоційного плану) до “традиційних” на тлі пошуків в українській поезії 80-90-х років. Творча постать Сергія Жадана у цьому контексті приваблює тим, що у своїй органіці поет не переймається болісною для естетів та філологічних пуристів проблемою стилістичної еклектики. У відповідності до метаморфоз власного світосприйняття він послуговується засобами різних естетик, легко відмовлячись від тих, що вичерпали для нього, як, наприклад, символізм, свій образно-емоційний потенціал. Вбачаю також сенс у наверненні поета до — в широкому розумінні — естетичної програми модернізму першої половини століття: радянська література не мала змоги пройти той шлях, котрий здолали великі поетичні традиції Заходу. Тож тепер конче потрібно надолужити прогаяне. На прикладі змін, що їх зазнала концепція ліричного героя у творчості Жадана, читач може переконатись: сьогодні для української поезії новації в образно-тематичному плані віршів важать, напевне, більше, ніж формально-технологічні чи, загалом, естетичні (мається на увазі здатність автора водити своїм носом за “актуальним” вітром новомодних дискурсів). Важливо також, що на відміну від авангардного траверсу художньої творчості як соціальної “життєбудови”, традиції модернізму на своєму новому витку виявили надзвичайно перспективну здатність до “людинобудови”. А що може в поезії вражати і захоплювати читача більше, ніж патетичний процес творення митцем образу нової — сучасної всім нам — людини?

Початкові — і суттєво важливі — кроки у цьому напрямку поет вже зробив, довів, що він має-таки хист це робити. Тепер йому, як на мій погляд, необхідно вирішити декілька питань суто професійного характеру.

Перш за все, Сергію Жадану вже прийшов час сісти на порозі або вийти в степ і наодинці з собою вольовим зусиллям прийняти врешті-решт історичне для кожного поета рішення: я буду користуватись тавтологічною стилістикою чи ні. Якщо автор відчуває потребу в саме тавтологічній стилістиці, то потрібно негайно розробляти систему формальних прийомів, котрі читачеві вкажуть на структурну чи суто експресійну доцільнсть у повторенні лексичних одиниць. Лише тоді у критиків не буде підстав ддя прискіпливих закидів щодо довершеності поетичного тексту.

По-друге, в зв’язку зі складністю вербальних форм, якими послуговується “роздвоєний” ліричний герой в поезіях Жадана, автору потрібно звернути особливу увагу на роботу із займенниками. Для поета — то найбільш проблемна частина мови: в текстах, наприклад, “ТИ” і “ти” з похідними можуть підмінювати одне одного.

По-третє, нагальним стало питання термінового розширення лексичного фонду. У віршах на невибагливу зв своєю природою соціальну тематику його обмеженість справді не відчувалась. Але як тільки поетичні інтуїції розвернулись у напрямку психологічних безодень чи обріїв міфа, що потребують якнайширшого спектру предметних реалій та історико-культурних алюзій, — проблема лексичного діапазону виникла. Хоча, додам, у віршах-візіях та віршах-потерпаннях, в порівнянні з віршами-міркуваннями, Жадан і сам перейнявся складністю нюансів у роботі зі словом. Та цього — не досить, бо обсяг лексики повинен відповідати образно-емоційній напрузі вірша.

В-четверте, звісно, про версифікацію, і не в тоні дорікання. Не можна не помітити, що в опублікованих збірках Сергій Жадан надзвичайно органічно почувається у такій складній системі ритмічної організаціі, як вільний вірш (на мій погляд, недоцільно вживати іноземного терміну “верлібр”). В українській поезії це трапляється рідко. А шкода, тому що сучасний вільний вірш здатен вітворювати найпотаємніші порухи ємоцій та відтінки в семантиці. Тому поетові, мабуть, доцільно свідомо приділяти більше уваги проблемам, які природньо виникають при звертанні до цієї напрочуд пластичної ритміки. Тут мова йдеться про орієнтації на світові традиціі вільного вірша. Найбільш поширеним на теренах української поезії виявився англомовний за походженням його “синтаксичний тип”. Менше — дві відміни французького зразка: прозаїчні у запису “версети” і “синтагматичний тип”, що набув у другій половині ХХ ст. справді універсального міжнародного характеру. Зрідка зустрічається “респіраторний тип”, що використовує давню синкретичну єдність мовлення і співу. Зразки ж вільного вірша в доробку Жадана свідчать, що поета вабить — може, навіть, неусвідомлено — дуже рідкісний для слов’янских поетів його різновид: так званий “асинтаксичний тип”, започаткований в поезії Фрідріхом Г. Клопштоком. Якщо мати на увазі експресіоністичну тенденцію у віршах поета, то чи не свідчать оці дві ознаки про його тяжіння в цілому до традицій саме німецької літератури? В такому випадку асинтаксичний вільний вірш може статися найбільш органічною та доцільною саме для Жадана індивідуальною технікою віршування. У всякому разі, усвідомлення того, що ритміка у вірші означає набагато більше, ніж “просте” чергування наголошених і ненаголошених складів, не завадило жодному ще поетові.